Перша зміна на швидкій у мене була 27 — лютого, після цього додому я вже не повертався.

У всіх нас таке було, що ми жили на роботі та працювали по декілька діб поспіль. У березні почалися масовані обстріли, тож постійно їздили до постраждалих.

Або приїхати на виклик – і там потрапити під «прильоти». Тоді нам дали неправильний номер будинку. Тобто – приїхали, почали шукати постраждалого. А там уже вибиті шибки, розбиті машини, видно, що десь поруч вибухнуло. Але ніхто не знає, кому викликали швидку. І в цей момент починає прилітати десь метрів за 300 від нас.

Молилися тільки, щоб машина не постраждала. Дочекалися паузи між обстрілами, вибігли і побачили, що заднє скло вибило, машину саму посікло, перебило шнур дефібрилятора.

Коли нарешті приїхали за правильною адресою до пацієнта – теж почало десь поруч вибухати. Швидко завантажили його в машину – і тікати. Наш водій – великий молодець, їхав під обстрілами, на нього і дерева, і лінії електропередач падали, а він все об'їздив. Коли виїхали у більш безпечну локацію, там уже надали всю допомогу і госпіталізували пацієнта.

Повторював, що повітря бракує. Коли несли його до машини, з одного боку почалися обстріли, з іншого – пожежа. Ледь виїхали. А потім у нього в машині сталася клінічна смерть. Їдеш, реанімуєш хворого з інфарктом – по темряві, через блокпости, а навколо щось гупає, вибухає, падає... Кілька разів проводили дефібриляцію, вливали препарати.

Знаєте, коли їдеш на виклик о другій годині ночі темним містом, навколо щось прилітає, гупає. Пролітаєш крізь блокпости, піднімаєшся на дев’ятий поверх пішки, бо ліфти не працюють, а там тобі кажуть: «Дайте мені якесь заспокійливе». І таких випадків – безліч. Чомусь завжди на верхніх поверхах…