Фельдшер медицини невідкладних станів виїзної бригади Новомосковської станції швидкої медичної допомоги Дніпропетровської обласної ради
Довелося працювати з вогнепальними, мінно-вибуховими та кульовими пораненнями. Та хіба навчишся спокійно дивитись на обличчя батьків, які втратили дітей?
Того ранку, 8 квітня, після ракетного обстрілу залізничного вокзалу у Краматорську, ми відразу виїхали туди. Зібрали всі наші бригади, об’єдналися з Павлоградськими – і вирушили туди великою колоною швидких. Ніхто не уявляв масштабів вибуху.
А вже звідти ми евакуювали їх до нашої області. Спочатку під’їхали до лікарні, де були постраждалі дітки. Крики, розпач, сльози батьків. Їхні обличчя неможливо забути. Дуже важко дивитись на батьків, які втратили своїх дітей. Фізично боляче.
Потім переїхали до лікарні, де були дорослі. Це – і молоді хлопці, й літні люди. Там мені дали двох пацієнтів. У першого, чоловіка 50-ти років, — ампутована рука, осколкове поранення черевної порожнини і кінцівок. Він був лежачий, тяжкий. Другий – хлопчина 19-ти років з осколковими пораненнями гомілок. На вокзалі він був із бабусею, вона там загинула.
Через обмеження у русі, блокпости, світломаскування ми їхали дві-три години. Дуже багато машин було у нашій евакуаційній колоні, 15-20 бригад швидкої допомоги. Частину пацієнтів госпіталізували у Павлограді, решту везли далі.
Такі виїзди не забуваються. Але це – наша відповідальність. Продовжуємо виконувати свою роботу. Виїжджати і надавати першу допомогу.