Іноді здавалося, що це неможливо, але знаходили, лікували, рятували. Бо жодна війна не триватиме вічно, а наші діти мають жити, мають бути здоровими.

Двадцять четвертого лютого я приїхав на роботу і зрозумів, що буду один. У дитячій поліклініці працюють переважно жінки, які мусили рятувати своїх дітей. Я вирішив: якщо я тут один чоловік, то вся відповідальність, усі маленькі пацієнти тепер будуть моїми. Спершу їх було небагато, бо люди злякались і не виходили з домівок або тікали з міста. Та потім почали приходити всі – і з міста, і з передмість, і з найближчих сіл.

Чуєш тривогу, хапаєш дитину – і в підвал. Це був жах, звісно. Але найгірша ситуація була з медикаментами. Аптеки не працювали, бо в них просто вже нічого не залишилося, все розкупили. У перші дні я пройшов по всіх кабінетах на чотирьох поверхах поліклініки та зібрав усе. Ліки від фармацевтичних представників, якісь залишки жарознижувальних та антибіотиків. Цим ми й лікували наших маленьких пацієнтів.

Обдзвонив усіх, шукав для неї цей препарат. Було враження, що я знахар у якомусь середньовіччі, коли немає ліків від пневмонії. Та, на щастя, знайшов. Вилікували малечу, їй на той час було лише чотири роки.

Приїжджали також із ГРВІ, бронхітами, циститами. Навіть із такими хворобами, яких ми зазвичай не лікуємо. Та всіх приймали, а що робити? Замість лабораторії користувалися тест - смужками, коли відключили електрику – лікували під ліхтариком. Сидиш, бувало, і чуєш вибухи, вибухи, вибухи. Так і працювали. Це була наша реальність. Це був наш фронт — берегти здоров’я дітей.