Лікарка-інтерн медицини невідкладних станів, за сумісництвом – фельдшерка Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської обласної ради
Коли розпочалася війна, я (як і багато інших людей) почала в паніці пакувати валізу. Мозок відмовлявся сприймати, що таке можливо в цивілізованому світі. А потім сіла і зрозуміла: я так не можу. Не така моя спеціалізація, не за совістю це, не за кодексом лікаря. Батьки благали мене приїхати до них на Волинь. Не розуміли, чому я залишилася, але згодом змирились. У них сталеві нерви.
В мене 1,5 ставки, я за сумісництвом фельдшер. Одного разу ми тільки сіли в наше авто, коли почули крики: «Повітря, повітря, всі лягайте». Лежали на землі, закривали голови руками, всі заціпеніли. Тоді здавалося, що це останнє, що я побачу в житті. Небо розривалося від снарядів і вибухів, усюди сипалося скло, штукатурка.
Бригада тоді була відчайдушна, і фельдшер, і водій, всі діяли злагоджено. Це – важкий процес. Та коли нарешті бачиш на моніторі серцевий ритм – це краще, ніж будь-які нагороди. Він був не при тямі, але живий. Потім опритомнів, лікарі його стабілізували у стаціонарі. Його забрали на реабілітацію за кордон.
Я жодного разу не плакала за війну. Навіть за таких умов, коли борешся за життя. Інакше не можна. Потрібно зберігати серце гарячим, а мозок – холодним. Бо можна втратити глузд. Проте коли моя колега вийшла на зв’язок із Маріуполя після місяця тиші — я розридалася. Війна — це страшно.
Багато пацієнтів транспортували лежачи. Ти тягнеш на собі жилет, робочу сумку, кардіограф, все необхідне обладнання і ще й пацієнта. До шостого поверху ми добігаємо, але потім стає дуже важко. Справлялися як могли. А одного разу приїхали на виклик серед ночі, було багато постраждалих. Через світломаскування не можна було ні фари увімкнути, ні світло в авто. Ми шукали людей із ліхтариками, ставили венозні доступи, намагалися робити все якнайшвидше. До такого просто не можна бути готовим на всі 100%.
Ніколи не знаєш, коли прилетить, куди прилетить. Але я точно на своєму місці. Я тут потрібна, я роблю свою справу. Люди потребують твоєї допомоги, кожен перебуває на своїй лінії фронту. Наші хлопці — це наша передова, а ми — їхній тил.
