Акушерка-гінекологиня акушерського відділення Обласного клінічного перинатального центру Сумської обласної ради
Місто було не окуповане, але в оточенні. Виїхати якимись стежками можна було, але доволі складно. Тому деякі наші лікарі не могли дістатись до лікарні. Хтось виїхав і не зміг повернутися. Хтось не виходив на зміну, бо поряд із будинком точилися бої. Намагалися контактувати між собою, закривати зміни, мінятися.
Та хочу сказати, що багато медиків-чоловіків відвезли свої родини у безпечне місце і повернулися у лікарню.
Через обстріли, гуркіт і близькі бої не було можливості доїхати на роботу, тож пішла пішки через пів міста під цю канонаду. Всю дорогу з чоловіком на телефоні, бо дуже переживав. Після цього ми переїхали жити поближче до лікарні.
Отак, кожного свого чергування, я перераховувала не тільки вагітних і породіль, а й співробітників. Чи всі цілі, чи дійшли, чи кого треба шукати. Це було найважче – нести відповідальність за заклад, за всіх пацієнток і колег, коли ти старша на зміні, а поряд бахкає. Що робити, якщо вибух? Куди дітей із реанімації? А якщо малеча на інтубації?
А на своїй зміні була головною, мала ухвалювати рішення. Проводити евакуацію за тривоги, слідкувати, щоб дійсно перейшли у безпечне місце за двома стінами чи у підвал.
А у мене самої вдома – чоловік і п’ятирічний син. Я не можу припинити думати і про них. Я така ж людина, як і всі навколо. Та якось витримали, пережили цей березень, згуртувались.
Із Охтирки, Конотопа. Були перекриті мости, дороги. Ми з ними місяць жили, були вже як рідні. Шукали одяг на їхніх діток більшого розміру, бо ті вже повиростали, коляски. З цим дуже допомагали волонтери.
А одну вагітну дівчину з Тростянця вдалося вивезти вже після окупації. Весь цей час вона лежала вдома і була на зв’язку з лікарем. Організували транспорт, машину, бо дорога була побита. І перевезли її до нас. Тут вона і народила. На щастя, все добре закінчилося.
