Всі історії складні, всі запам’ятовуються

Як правило, жінки були в шоковому стані. Складна вагітність – це вже стрес, а тут війна, і вони опиняються у незнайомому місті. Куди звертатись, до кого, як, коли? Їх направляли до нас.

Доводилось багато вислуховувати, допомагати, вирішувати нагальні потреби: від пошуку підгузників – до пошуку психолога. Різні були випадки: недоношені, «кесареві» діти, у тяжкому стані. Це все потрібно витримати.

Мати – людина з інвалідністю, опорно-руховий апарат. Вона спочатку тікала з Маріуполя до Бахмута, потім потрапила сюди. Допомагали їй всім відділенням. Зовсім не було із собою речей. На День вишиванки ми подарували їй першу вишивану сорочку.

Підготували сховище, тренувалися швидко спускатися за тривоги. Та коли почалися сирени, перші бомбардування, зрозуміли, що це не для нас. Із новонародженими дітьми це вкрай важко, а у нас були «складні» дітки. Одразу починалося загострення, негативна динаміка.

Це ж не п’ять хвилин у підвалі сидіти. Бувало, тривога тривала дві-три години. І всі ці переміщення з інтенсивної терапії могли призвести до жахливих наслідків і потребували негайного втручання лікарів. Вирішили нікуди їх не спускати. Убезпечити приміщення, розмістити їх подалі від вікон. Все одно медики і батьки залишаються з дітьми. Ніхто нікого не полишає.

У відділенні – 90% жінок. Відразу сльози, паніка. Тут уже я, як міг, намагався розрадити. Розмовляв, допомагав, приносив цукерки, букети, вірші читав, інколи і танці були. Все по-різному, до кожної – свій підхід. Але ж ми мали працювати. Навіть коли свої діти не поруч — поруч ці немовлята. А чужих дітей не буває.