Фельдшер Вишгородської станції екстреної медичної допомоги у смт Бородянка
Через Бородянку вже йшли колони. Лупили навмання вусібіч. У будинки, машини та людей, які з’являлися на вулиці. Ми все це бачили, наша підстанція за 70 метрів від головного перехрестя. Наш механік стояв біля вікна, рахував техніку. А потім скидали дані теробороні або у чат-бот.
Зв’язок із диспетчерською постійно обривався, але їздили до поранених куди могли. А могли вже не всюди. За Бородянкою, в бік Блиставиці, Гостомеля і Бучі нас розвертали на блокпосту. Бо там вже були ті, хто не радий українській машині швидкої допомоги.
Бомби скидали просто на будинки. Не на інфраструктуру чи завод, не на нафтобазу чи водоканал. А цілеспрямовано на дев’ятиповерхівки. Пілоти чудово бачили, куди скидають смерть. Ми виходили надвір і дослухалися до звуків танків. Якщо колони відходили далеко — це був знак готуватися до бомбардувань. Тоді пройшли дві колони на Макарів, і ми вийшли покурити. Була така тиша незвична. А наступної секунди з-за будинку вигулькнув літак — і одразу перший вибух.
Я не встиг впасти на землю, мене трохи підняло й відкинуло. Поцілили по крайньому під’їзду сусіднього будинку. Було дуже страшно. Та, на щастя, ми всі лишились живі. Когось тільки друзками скла зачепило, бо шибки і двері у відділенні повилітали. У вухах була ватна тиша і якісь далекі, слабкі крики людей, а навколо – хмара пилу.
Тоді швидко забрали поранених і перебазувались у районну лікарню. Там був підвал, та головне, це було далі від траси. Правда, одну швидку були змушені залишити, були прострелені шини. Залишилася стояти біля вщент розтрощеного відділення.
З районної лікарні вже їздили на виклики, надавали допомогу. Та коли починалися обстріли, бувало, ми просто не могли доїхати 1,5-2 км до постраждалого. Дзвонили, просили, щоб вивозили іншою дорогою до нас. Туди, де зможемо проїхати і забрати. Врешті, й другу машину ми втратили. Осколки пробили колеса, коли ми намагалися виїхати до породіллі. Так і стояла біля лікарні, не було чим їх замінити.
Ризикували втратити й ці машини, а самі – опинитись у кайданках. Це у кращому випадку. Тож вирішили переїжджати у Пісківку, що за 30 км від Бородянки. Я спитав у людей у підвалі лікарні, хто хоче виїхати з нами. Взявши кількох охочих звідти, ми двома машинами поїхали з Бородянки. За годину повернулись у село Загальці, забрали ще 12 людей з підвалу дитсадка.
Але чи повірите? Вночі ми повернулися, щоб поміняти колеса та вивезти третю і четверту машини. Це було схоже на піт-стоп у Формулі-1. Поспіхом, за лічені хвилини, на адреналіні. Тільки без світла і під страхом обстрілу.
Хлопці перед цим підготувалися, знайшли запасні колеса. Домовилися з теробороною, що нас пропустять на наш страх і ризик. І серед ночі ми заскочили в Бородянку. Бачили, як у Формулі-1 міняють колеса? Отак наші хлопці міняли, навпомацки. А я хапав на підстанції якісь залишки бинтів, розчинів. Тягав усе в машину. І без освітлення, між уламками і битим склом, від страху, що будь-якої миті по нас можуть почати стріляти, волосся дибки ставало. Отак ми вивезли третю і четверту машини.
Відтоді почалася активна робота, почались обстріли і авіабомбардування Пісківки. Бувало, летить літак, а ти виходиш подивитись, де спалахи вибухів – отже, туди і буде виклик.
Тато і мама не постраждали, а у дитини тяжке кульове поранення суглоба. Кістка роздроблена, шок. Це перша поранена дитина, яку я завозив у лікарню Радомишля, за 60 кілометрів. Усі інші напрямки були відрізані. Хлопчик вижив, руку вдалося врятувати. Його повезли на реабілітацію за кордон.
Потім – хлопець, 20-21 рік. У його приватний будинок у Бородянці поцілили з танка. Будинок згорів, а він вижив. Евакуювався у Пісківку до знайомих, а бомба його і там знайшла. Наздогнала у Пісківці. Відірвало руку, було багато осколкових поранень. Ми його завезли у Радомишль, там йому зробили операцію, стабілізували. Тепер він на протезуванні в Італії.
Але з таким наголосом сказали Мірча, як місцеві не говорять. І голос незнайомий, хоча я давно працюю, знаю всіх диспетчерів. Передзвонив у диспетчерську, сказали, що не було такого виклику. Не поїхали. Там уже стояли окупанти. Дуже вдячний оперативно-диспетчерській службі. Це люди, які розуміли, з чим ми маємо справу.
Якось завозили у Радомишль пораненого, а на одному з блокпостів нікого немає. Дивно. І тут я повертаю голову – і чую один, другий, третій вибухи. Розумію, що триває обстріл. Водій мене питає, що там. А я кажу: «Виходи наші, швидше їдь давай». А на зворотному шляху він бачить розщеплені пеньки замість дерев, повертається до мене і каже: «С-с-собака ти, Михайлович, це приходи були, а не виходи!». Та якось проїхали.
Аж 8-го березня дізнався, що моя сім’я не виїжджала. Залишилася вдома. У Радомишлі ми змогли зідзвонитися, до того зв’язку не було. Вони теж не знали, де я і чи живий.
А я не тільки сам живий, вдалося багатьох врятувати. А що допомагало, ви не повірите. Колись я був у Швейцарії, у Базелі. Зайшов у аптеку, бо спину прихопило. А там ліків не продають без рецепту. Проте можна посидіти, попити кави, з’їсти тістечко. Коли бачу – турнікет за 8,90 євро. Я й купив. Спонтанно. Той турнікет їздив у мене на дні сумки два роки, і я не використовував його. А вже від 28-го лютого, коли став на зміну, взяв його з собою. І він одразу знадобився… Єдиний турнікет тоді був у мене. Я його дуже беріг. І він урятував життя 18-ти людей так точно. Своє відпрацював. Зараз уже спрацьований, може і порватися. Та я його лишив як пам’ять.
Так само, через ліс, але тепер вже у своїй червоній формі. Уявляєте картину? Екстрена медична допомога на велосипеді, посеред лісу, без блимавок. Хлопці на блокпосту ледь не поклали мене, а потім посміялися.
Зараз згадую ті дні, здається, недовго і було. Але ж скільки людей постраждали.
