Дякуємо серцем – Олександр Гаврилюк

Олександр Гаврилюк

Лікар з медицини невідкладних станів Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва, відділення 1

Що означає працювати лікарем на швидкій? Це надавати допомогу за будь-яких умов. Наприклад, їхати у перші дні війни темними вулицями Києва, під обстрілами диверсантів, у промзону на кульове поранення – і думати, що це твій останній день. Цю роботу треба любити, не інакше.

Двадцять четвертого лютого, коли подзвонила мама і благала виїхати на Волинь, додому, я реально розплакався.

Сказав, що не поїду. Що працюю на швидкій і повинен лишитися. Адже я — чоловік і медик, маю захищати і допомагати.

Морально було важко, так. Район спорожнів, світла у вікнах не було, ніхто не їздив і не ходив. Було моторошне відчуття Чорнобилю. Вдалині періодично були чутні вибухи, автоматні черги. Вже 26-го лютого на чергуванні моя бригада отримала виклик на вогнепальне поранення.

Їхали темним містом, без вуличних ліхтарів, у промзону. А в голові думка — може, це диверсанти викликали?

Та на тому боці у слухавку відповіли українською, і це мене заспокоїло. Розпитав, чи дихає поранений, чи при тямі. А за вказаною адресою побачили машину і хлопця, який махав руками.

Біля авто лежав постраждалий, хлопець років 28-ми. Він не рухався. «Зробіть щось, це мій рідний брат, він зазнав поранення під час обстрілу!». Одразу почали реанімувати. Та, на жаль, спроби були безуспішними. Я намагався дібрати слова, щоб сказати це його братові. Аж раптом нас освітили фари іншого авто.

Промайнула думка, що це все. Зараз нас усіх розстріляють.

Тихо наказав фельдшерам пригнути голови, а сам продовжував непрямий масаж серця. Що б не було, але у цю мить моїм обов’язком було рятувати життя людини. На щастя, авто проїхало повз. Усі видихнули. Аж тут із темряви хтось промовив: «Я теж поранений, у плече…»

Це було лячно. Виявляється, в їхній машині був ще один постраждалий, який почувався трохи краще. Наказав фельдшерам забрати його у швидку, а сам, наважившись, повідомив хлопця, що травма призвела до смерті його брата, і ми тут безсилі. Той мовчки відступив на кілька метрів, а потім, на моє здивування, підійшов і міцно обійняв мене: «Дякую вам, що зробили все, що змогли!»

Коли везли другого пораненого у лікарню, нашу швидку обстріляли диверсанти.

Та зрештою ми дісталися до приймального відділення. У хлопця діагностували кульове поранення лопатки з кулею в ключиці. Його забрали в операційну. А нам подякували за першу медичну допомогу. Ми ставили катетер, вводили кровоспинні препарати, проводили первинне оброблення рани. Все це мої колеги зробили там, на місці виклику. Їм велика вдячність.

Я 20 років працюю на швидкій, але все одно страшно.

Особливо – коли війна. Коли їдеш і думаєш, що це твій останній день. Коли змушений повідомляти про смерть рідного брата. Коли дістаєш з-під завалів семирічну дівчинку або свою колегу з осколковими пораненнями. Але це – робота з надання першої допомоги. І я люблю свою роботу.