Головний лікар Оріхівської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування
Звісно, спочатку всі були стурбовані. Вже чули звуки вибухів на околицях, бачили страшні осколкові, вогнепальні, мінно-вибухові поранення. Та потім згуртувались, об’єднались, робили все, щоб лікарня продовжувала надавати медичну допомогу всім, хто цього потребував.
Продовжував працювати харчоблок, щоб гаряча їжа була у всіх, хто перебував у лікарні. Водопровідну систему міста пошкодило в результаті артобстрілу, але місцева влада регулярно підвозила нам воду. Її потрібно було багато: для стаціонару, пралень. Ми змогли налагодити подачу самостійно і так протримались більше 70 діб без централізованого водопостачання.
А коли лінія фронту наблизилася до Оріхова, то медики і до укриттів не встигали добігати. Тільки повітряна тривога – і одразу починає летіти…. Та й навіщо медикам те бомбосховище? Адже саме в цей час починають привозити перших постраждалих.
Бігли під свистом снарядів, що пролітали десь поряд, падали від вибухової хвилі. Але все одно добігали до приймальні та надавали медичну допомогу. Вони розпізнавали вже всі звуки воєнного часу: дзижчання дронів, свист ракет, залпи артилерії тощо. Для них це були нові, форсмажорні умови: коли потрібно було швидко реагувати, оперувати, накладати шви, сортувати, перев’язувати, підключати до апарату ШВЛ, реанімувати.
Це – випечена шкіра, мінно-вибухові травми, ампутації кінцівок. Молоді хлопці, яким 20-35 років. Такі вони красиві, і з такими тяжкими пораненнями. Було психологічно важко дивитись їм в очі. Розуміти тяжкі наслідки цієї війни для молодих хлопців. А особливо – бачити поранення, не сумісні з життям.
Заводили серця, стабілізували, а вже потім евакуювали у безпечне місце. А на лікарню тими днями вже скидали фосфорні снаряди, ракети, авіабомби. Горів дах, вибило шибки та двері майже у всіх корпусах, дістали й до операційних, реанімації. Не можна сказати, що ми звикли до цього. Боялись. Але важливіше було рятувати людей.
А коли довелося евакуюватися з родинами до Запоріжжя, рятуючи дітей, все одно їздили, продовжували працювати вахтовим методом, по п’ять-сім діб жили в укриттях лікарні. Дорога була складною, трасу Запоріжжя–Оріхів постійно прострілювали, було страшно. А що робити? Помолишся, перехрестишся, залишиш дітей – і їдеш. А по дорозі об’їжджаєш ці «Заміновано», «Заміновано», «Заміновано» – і не знаєш, що буде.
Усі були у бойовому настрої до останнього, до повної евакуації. Виїхали тільки тоді, коли стало зовсім небезпечно під постійними обстрілами авіації та артилерії. Всі до останнього хотіли допомагати, рятувати життя. Я люблю їх, своїх медиків, вони мої, найкращі!
І навіть зараз рвуться на роботу, в рідну лікарню, на свої робочі місця… Дай тільки фронт трохи відсунеться – і вони вже будуть там, в Оріхові. Перемога буде за нами!
