Операційна медсестра травматологічного відділення Курахівської міської лікарні
Для мене від 24 лютого не так щоб багато чого змінилося. Війна прийшла до нас ще у 2015 році. Тоді були бої за Красногорівку та Мар’їнку. Українська армія взяла ці міста під свій контроль, а місцеву районну лікарню з Красногорівки евакуювали до сусіднього Курахового. Всі ці сім років я їжджу на роботу 25 кілометрів.
Але 24-го життя знову пішло шкереберть: до лікарні почали привозити десятки поранених цивільних. На тлі повномасштабної війни частина лікарів евакуювалися, частина — звільнилися. Залишилися тільки ті відчайдушні та сміливі, які працюють і сьогодні. Але насправді рук не вистачає: замість шести медсестер нас працює троє. А операційна сестра небагато може зробити без хірурга.
Неабияк багато поранених привозили спочатку з Волновахи, потім із Мар’їнки. І знову — найбільше шкода дітей. Якось до нас привезли хлопчика. Він відніс літній сусідці сніданок, а щойно відійшов від неї на кілька кроків – у будинок прилетів снаряд.
Бабуся загинула, а хлопчик, увесь в осколках, потрапив до нас. Йому два пальчики на правій руці відірвало. Коли волонтери привезли йому солодощі, він подивився на цю гору цукерок і каже: «Мені нічого не потрібно, лише б пальчики були».
Але операція була складною, зачепило ще внутрішні органи. Ця дівчинка лежала на столі та весь час запитувала: «Я не помру?» І тут у неї зупиняється серце. Почали відкачувати. Десять, 20, 30 хвилин... А в голові це її запитання: «Я не помру?» Її реанімували 40 хвилин. Коли надія зовсім зникла, на моніторі з’явилася лінія пульсу. На це неможливо було дивитися без сліз. Дівчинка вижила. Коли прийшла до тями, її евакуювали у Дніпро.
Скільки років я не би працювала – навіть на лінії фронту, – щоразу переживаєш за кожного – як за себе, як за свою рідну дитину. Всіх шкода. Ніхто з нас не розуміє, чому страждають невинні діти. Для такої роботи потрібно мати сталеві нерви.
