Від 24-го лютого виклики кардинально змінили свій характер. Самі вони дуже тяжкі. Найчастіше – це мінно-вибухові травми і осколкові поранення.

Щодня ми отримували все новий і новий досвід надання екстреної медичної допомоги. Найстрашніше — бачити всі ті жахіття після вибухів. А особливо дітей, чиї батьки загинули на місці події. Буває, приїжджаю на виклик, де пролунав вибух. Дитина, на щастя, жива, а от її батьків більше немає. Боляче, дуже боляче на власні очі бачити понівечені життя та долі наших українців.

Зрештою було багато постраждалих: і загиблих, і поранених. Я тоді надавала допомогу молодій 31-річній жінці. Вона зазнала осколкових поранень голови, знепритомніла. Зупинка кровотечі, туга пов’язка, введення знеболювальних і кровоспинних препаратів, поповнення ОЦК – я зробила все, що від мене залежало, відлік тривав буквально на хвилини. Далі була шпиталізація і продовження боротьби за її життя.

І це – не один такий випадок. Не було і дня, щоб Харків не обстрілювали. Тому ми фактично щодня бачимо, як в один момент від вибухів обриваються життя.

Від першого дня війни наш колектив згуртований, дружній, професійно виконує всі функціональні обов’язки. І це без перебільшень. Я пишаюсь тим, скільки людських життів вони врятували під час війни. Вдячна керівництву, бо щодня відчуваю підтримку, турботу, і це надихає мене працювати під час війни. Я знала, що потрібна саме тут, і навіть не розглядала варіанту поїхати в якесь безпечне місце, десь перечекати цю активну фазу, коли земля від вибухів здригається щодня.