Сімейна лікарка Херсонської міської клінічної лікарні ім. Афанасія та Ольги Тропіних
Двадцять четвертого лютого я вийшла на роботу. Війна війною, а пацієнти потребують лікування. Та людей було мало. У місті почалася паніка, до банкоматів, магазинів і аптек стояли черги. Медикаменти закінчувались катастрофічно швидко. Буквально в перші дні люди розкупили всі препарати першої необхідності. А гуманітарних коридорів росіяни не давали. Це був стрес для наших пацієнтів.
На другий-третій тиждень вони почали приходити до нас. Ці люди потребували ліків від хронічних захворювань: цукрового діабету, артеріальної гіпертензії. Деякі запаси у нас були, тож видавали хоча б по 10 таблеток. Усім давали безкоштовно, що мали самі. Та інколи доводилось викручуватись.
Немає таблетованої форми антибіотика при бактеріальній пневмонії – вводили ін’єкційний препарат. Артеріальний тиск могли знімати магнезією внутрішньовенно. Інколи призначали пацієнтам і фітотерапію, дієту. Не найкращі способи допомогти, але іншого виходу не мали. Робили все, що було в наших силах.
Пацієнти приходили до нас психологічно пригнічені. Часто розмови починалися зі сліз. Розповідали про жахливі випадки на околицях Херсона, про викрадення і катування цивільних. Родичі цих людей зверталися по допомогу до нас. Це було страшно.
Ми не могли повірити, що росіяни просто впритул розстрілюють цивільних. Але я побачила це на власні очі. Від березня почала працювати ще й у приймальному відділенні, бо не вистачало медиків. Переважно це були нічні зміни, після моєї амбулаторної роботи. Лікарня була на першій лінії фронту, тож до нас приїжджали люди з усіх околиць і сіл.
Прийняли тоді дві автівки, які розстріляли російські військові. У першій – подружня пара років 50-60. У жінки було осколкове поранення плечового суглоба. На щастя, наскрізне. Її госпіталізували у наше травматичне відділення.
А у другій автівці їхало молоде подружжя з однорічним сином. Страшно було дивитись на дитину. Весь одяг був у крові, на тілі й голові – осколкові поранення. Швидкою доправили його до обласної лікарні, там працювали нейрохірурги. Та, дякуючи Богові, тяжких ушкоджень не було, всі залишились живі. І таких випадків – безліч.
Наприкінці квітня ми з сім'єю залишили Херсон, виїхали. В лікарні лишились медики, але їх дуже мало. Переживаю за них, бо з ліками там біда, росія досі блокує постачання ліків на територію Херсонщини, а пацієнтів які її потребують – багато.
