Дуже важко було емоційно тримати на собі роботу цілого відділення, вдень і вночі.

26-го ми з чоловіком приїхали на мою зміну разом і лишились жити у лікарні. В ці перші тижні всі обов’язки лежали на мені, бо більше нікого не було. Спочатку лікарня приймала поранених після вибухів, потім і звичайних пацієнтів.

«Лід, там комусь погано». І ти ідеш вночі з ліхтариком, бо діє режим світломаскування. А що робити, так працювали.

Важких оперували, а потім переводили до нас. Ми робили уколи, крапельниці, давали заспокійливе, щоб вони могли заснути, пропонували консультації з психологом, щоб оговтатись морально.

Підходила до кожного, опитувала, міряла тиск. Бігала з 7-го на 2-й поверх: там інструменти, там медикаменти, а там – хворі, які поступають і поступають. І всіх треба реєструвати, збирати історії, писати звіти. А ще, як спеціаліст, маєш підтримувати пацієнтів, підбадьорювати, давати наснагу жити далі, заспокоювати тих, хто злякався.

Добре, що чоловік був поряд, він мене заспокоїв. У ці тижні він дуже допомагав. Інакше, не знаю, як би я витримала. 18 змін підряд пропрацювала, не виходячи з лікарні.

Через три тижні почали приводити волонтерів, які взяли на себе частину моїх обов’язків. Почали підтягувати інших працівників, які вийшли з окупації. Дехто з них приходив у лікарню з окупованих територій пішки через болота: мокрий, босий, без їжі, без нічого.

А на 8 березня прийшов наш директор і подарував всім жінкам жовті тюльпани. Трішки дух наш підняв, настрій покращився. Отак і жили. Нічого героїчного, просто робили те, що маємо робити і були там, де маємо бути.