Лікарка медицини невідкладних станів станції швидкої медичної допомоги №2 у м. Кременчук
У лютому я закінчила інтернатуру в Харкові, тож бойові дії застали мене там. Але за першої нагоди я виїхала в рідний Кременчук і влаштувалася лікаркою у місцевий центр екстреної медичної допомоги. Та навіть маючи досвід у швидкій, працювати на викликах після вибухів — це невимовно страшно.
Перший стався 24 квітня. Першими виїхали три лікарські бригади, потім до нас долучились фельдшерські. Допомогу постраждалим надавали у бункері, адже лишався ризик повторної атаки. Після відбою тривоги вже везли поранених на госпіталізацію. Але один із них був дуже тяжкий, і ми почали інфузійну терапію просто там, в укритті, бо була артеріальна кровотеча. Здавалося б, що може бути гірше, ніж бачити наслідки вибуху і поранених з вибуховими травмами. Та потім відбулася ракетна атака на ТЦ «Амстор».
Коли приїхали до сортувального майданчика, лікар дав нам двох постраждалих дівчат: «жовту» і «червону». Так визначали рівень тяжкості поранення. Ми забрали їх у машину, стабілізували та повезли в лікарню. Треба було швидко повертатися, бо ніхто не знав, скільки ще поранених залишилось у торговельному центрі.
Всі ці травми були вибуховими, в усіх був під питанням струс головного мозку, осколкові поранення, опіки. Діяли за спеціально розробленими після 24 лютого протоколами МОЗ, взаємодіяли з іншими службами: поліцією, ДСНС, теробороною. У той страшний день працювали 15 бригад швидкої допомоги, і весь день вони їздили в лікарню і назад, відвозили поранених і повертались за новими.
І той чоловік, і двоє дівчат та інші. Страшно те, що ніхто не знає, скільки ще буде вибухів. І як би ми злагоджено не працювали, все одно ця ситуація напружує. Саме те, що це вибухи, ракети, осколкові поранення – це тримає у напрузі. Але ставимося до цього спокійно, бо це — наша робота. Такий досвід, такі зараз часи.
