Ми три тижні жили у підвалі, навіть надвір не виходили.

На початку лютого я потрапила до пологового на збереження вагітності. Народжувати мала у квітні. Коли почалася війна, усі були розгублені: і ми, і медики. Під час першої повітряної тривоги нас зібрали в коридорі та повели в бомбосховище. В усіх були перелякані очі, навіть у медиків. Але, попри це, вони запевняли нас: знають, що робити.

Та все одно перша ніч у підвалі була дуже страшною, дівчата плакали і тремтіли від страху. Тільки наступного дня нам дозволили на кілька хвилин піднятись за речами. Спочатку навіть надвір не виходили. Так цілих три тижні жили в бомбосховищі, бо ніхто не знав, що буде.

Були палати, санвузол, нас годували. У нас був свій світ. І коли за три тижні, в середині березня я вперше вийшла з підвалу, то здивувалась.

Лікарня розташована в самому центрі Києва, але на вулиці була мертва тиша, лише вдалині було чутно вибухи. За 10 хвилин увімкнули сирену, і я повернулась у приміщення. Точно знала, що там я у безпеці, навіть якщо падатимуть бомби. І медики там були замість заспокійливого. Завжди казали, що у них все під контролем.

Відшарувалась плацента. Але й лежати весь день на твердій лаві теж було небезпечно для дитини, бо затискався нерв. Тож три дні я провела у ліжку в реанімації. А у квітні планово мені зробили кесарів розтин, і я народила здорове малятко. Неабияк вдячна медикам за це.

Пізніше вона вже не могла дістатись на роботу, але постійно була на зв’язку. Мені призначили іншого спеціаліста. Усі медики були з нами на чергуванні майже місяць, поряд – 24/7.