Заступниця медичного директора Сімейної поліклініки Чернігівської міської ради
Зникла їжа, закрились магазини, зникли світло і вода, ми спали у підвалі та молилися. А навколо гриміло і вибухало, місто палало, наче у пеклі. Було дуже страшно, дуже. Та саме під час чергового авіанальоту, коли прилетіло у наш двір і мене оглушило вибухом, я вирішила, що треба якось боротися. Треба жити і допомагати своєму місту, своїм людям.
Біля нас розташована колишня жіноча колонія. Там у бомбосховищі були сім’ї з дітьми, які ховалися від обстрілів. Я почала до них їздити, лікувати. Там було близько 70 дітей, і вони потребували догляду, бо було вогко, холодно, крапала вода. Діти кашляли, хворіли.
І казала: «Мені те і те» – за списком. Брала, що є. А це часто – тільки парацетамол, ібупрофен та но-шпа. Цим і лікувалися, а що робити? Буває, виє сирена, гримить, а я біжу, хрещуся. Сховалася за дерево, поки в небі пролітає, і знову біжу. Дуже страшно було. Та робота допомагала відволікатись.
Неможливо було просто сидіти і слухати, як воно гупає і стріляє. Поїдеш за ліками, а далі — провідати дитину, яка хворіє, потім другу, когось консультую, допомагаю. Так і день минав у турботах, не було часу сидіти вдома. Думаю, це врятувало мене саму від панічних атак, бо витримати постійні обстріли було вкрай складно, іноді вони тривали годинами.
У той момент сили мене просто покинули, нерви здали. А потім подумала: хто ж доглядатиме інших дітей? У колонії та соборі, навіть у поліклініці, куди теж зверталися по допомогу. Я була єдиною лікаркою тоді на більш ніж 70 дітей. Просто поїхати і залишити їх? Я не змогла. Не мала права. Так ми і лишились.
Разом пережили ці страшні півтора місяця. Потоваришували всі. Та головне – лишились цілі та здорові. А ще – купили велосипеди для всієї своєї родини. Хто ж знав, що велосипед виявиться найзручнішим транспортом для лікаря під час війни.
