Вона була вся порізана склом, в ранах були скалки. ЇЇ не можна було залишати.

«Нас обстрілюють», – про перший вибух ми почули від диспетчера. Десь за 30 секунд пролунав другий, а ще через 10 – третій. Майже відразу надійшов перший виклик на місце обстрілу, і ми виїхали. Сергіївка була вся в диму, нічого не було видно.

Були осколкові поранення, порізи, черепно-мозкові травми. Коли почали приїжджати інші  бригади, я став координувати їх. Оглядав, сортував поранених: де тяжкі, де середні, а де людям, на жаль, уже не потрібна була допомога. Говорив бригадам, кого забирати. Для тяжких виділяли окрему машину, легких поранених забирали по троє-четверо.

Бригади працювали відмінно. Одразу всі приїхали, всі знали свою роботу. Підходили і питали, кого забираємо, потім вантажили і відвозили. Все працювало як годинник.

Вирішив забрати її у свою машину швидкої та їхати до лікарні. Вона була там останньою з тяжких. Дорогою ставив їй внутрішньовенний доступ, крапельницю. В неї були рани шиї, верхніх та нижніх кінцівок. У ранах на грудній клітці виднілося скло. Витягувати ми його не збиралися, це мали робити вже у відділенні.

За два дні я заходив до неї, їй якраз робили перев’язку. Запитав на посту медсестри, як вона. Мені сказали, що середня, але стабільна, йде на покращення.

Він був у тяжкому стані. Різано-рвана рана шиї, проникна рвана рана черевної порожнини. Мені вдалося привести його до тями і спитати тільки, де його жінка та діти. Це мої дуже близькі знайомі. Було важко, але все робив автоматично. Як нас вчили, так ми «на автоматі» й робили, надавали допомогу. Напевно, в таких ситуаціях у медиків відключаються емоції. На щастя, його родина — жива.

Але потім прийшов до тями, став стабільним, і його перевели у хірургічне відділення. На щастя, його жінка зазнала тільки легких поранень, а діти взагалі не постраждали, хоч і були на верхньому поверсі. Неабияк пощастило.