Завідувач хірургічного відділення Оріхівської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування
Двадцять четвертого вранці я вийшов із дому, сів у автомобіль, поїхав на роботу і зрозумів, що почалося. Я проживав у Запоріжжі, а працював в Оріхові, це приблизно 50 км. Почув звуки вибухів, а дорогою побачив і місце «прильоту». Там були клуби чорного диму. Всі лікарні одразу перейшли на військові рейки.
Ніяких планових операцій, лікували тільки поранених і ургентну патологію. Життя змінилося. Я вивіз дружину і доньку за кордон і лишався ночувати в лікарні. Дорогу на Запоріжжя вже обстрілювали, було небезпечно їздити. Якось і місяць так жив.
У бункері невеликого фермерського господарства поблизу Оріхова ховалися його працівники. А власник два рази на день їздив доглядати за господарством. Одного разу не встиг до бункера. Його привезли за крок до смерті. Черепно-мозкова травма, переламана одна нога. А друга — практично відірвана. Вона висіла на самій шкірі.
Його одразу повезли в реанімацію, почали стабілізувати, крапати препарати крові. А тут світло пропало, генератор вимикався. Гаряча була операція. Але одну кінцівку вдалось зберегти. Ми його за добу стабілізували і відправили у Запоріжжя на наступний етап лікування.
Він теж під час обстрілу біг, перечепився, дістав травму і за три-чотири дні помер. Трагізм був ще в тому, що її невістка працювала у нас в лікарні медсестрою у приймальному відділенні. Тобто жінку привозять, а невістка виходить і бачить її. Такий жахливий збіг обставин.
Сьомого травня був перший обстріл нашої лікарні. Фронт наближався, і ось снаряд упав просто перед хірургічним корпусом, на паркуванні. Повибивало вікна, рами у відділенні. Пацієнтів ми відразу евакуювали, а самі знову повернулися в лікарню. Продовжували працювати, бо ще привозили поранених. Та після другого обстрілу 27-го травня по території лікарні, по пологовому будинку – ми евакуювались повністю.
