24-го лютого все перевернулося, медики були на межі, на нервах, бо не розуміли, що робити, як далі жити.

Але за нами були люди. Я теж маю двох дітей і у мене була своя відповідальність. Якщо поїду, то що тут буде? Відправили дітей у безпечне місце, а самі з колективом залишились працювати. У нас — своя передова.

Деякі тікали у 2014-му з Донецька у Харків, а зараз почало все вибухати і там. Бігли до нас, шукали прихистку. Треба було все обережно робити, щоб жінка могла їхати далі за кордон. Не можна було припуститись помилок. Багато було пологів, та за жодні нам не соромно!

Керівництво та волонтери забезпечила медикаментами, усім, що було потрібно. Робили все швидко, щоб була можливість приймати пологи у безпечному місці. Коли завили перші сирени, почалися перші вибухи, то збігали донизу – і там народжували. Це неможливо описати, тільки прожити. Це – внутрішньо натягнута струна, з якою живеш, і яка залишиться з тобою назавжди.

Операції, кесареві розтини від восьмої ранку – до заходу сонця. Пацієнти надходять і надходять. Емоційно важко. Та коли вночі починали волати сирени, ми вмикали «Стефанію». І цей момент, коли породілля на операційному столі, виють сирени, у панорамних вікнах майорить великий прапор України, у колонках – «Стефанія» і… кричить новонароджена дитина. Це неможливо передати словами, ці відчуття. Я зараз кажу – і плачу. Життя триває завдяки та всупереч усьому.

Просто ми стоїмо на початку життя, і повинні зробити все заради нашого майбутнього, заради наших дітей, нашої неньки.