Та ми вивозили, рятували людей. І це — найголовніше.

Я прийшов на своє чергування 24-го зранку. Вже знали, що почалася війна. Комплектували бригади на максимум, готувалися. Було багато охочих добровільно працювати, всі готувались. Емоційно стало дуже важко. Майже на кожен виклик їхали зі страхом, у стресі.

А бувало, супроводжували гуманітарні конвої на окуповану територію Київщини. Нас перевіряли, погрожували, направляли на нас зброю. Та вдавалося надавати допомогу і двічі вивезти людей. У них були осколкові поранення або прямі кульові влучання.

Під час одного «зеленого коридору», коли вивозили людей з окупованого села Богданівка, окупанти відкрили вогонь по нашій колоні. Стріляли з кулеметів і артилерії. Я був на чолі бригади, а за нами – колона з 20-ти автобусів. Я скерував усі машини в інший бік, через Шевченкове. Так і врятувались.

Снаряд розірвався поруч, він прийняв на себе всі осколки. У нього були тяжкі поранення, стікав кров’ю, тиску майже не було. Ми зупинили кровотечу надавали інфузійну терапію, застосовували кровоспинні препарати. А в цей час тривали артилерійські бої, поруч падали снаряди. Та чоловіка вдалося врятувати.

Коли ми, як у якомусь блокбастері, вивозили постраждалого з села, яке з усіх боків оточила російська техніка. У куточку між Димеркою, Шевченковим і Богданівкою ми змогли забрати пацієнта і повернутись неушкодженими.

Сказали, один неправильний рух – і ми вас підірвемо. А потім окупант сів у нашу машину, зняв автомат із запобіжника, впер мені у стегно лівої ноги і наказав: «Будєтє дєлать всьо, что я скажу – і с вамі всьо будєт хорошо. Єслі нєт – домой не попадьотє».

Ці випадки змінили мої уявлення про людей і про світ. Додому за ці два місяці, від 24 лютого по 24 квітня, я приходив двічі взяти якісь речі. Весь цей час працював на станції майже цілодобово і без вихідних. Їздив і сам, і з бригадою. Був і за кермом швидкої. Кожен день було по-різному. По-різному страшно. Та ми вистояли і відстояли нашу Київщину.