Лікар, ортопед-травматолог Обласної клінічної травматологічної лікарні Харківської обласної ради
Взяли трохи речей і разом із сім’єю поїхали до лікарні. Жодних інших варіантів я не припускав. Було лячно, адже в місті вже почалися вуличні бої. Дружина і діти майже жили у підвалі. За тиждень я відправив їх до Львова, а сам більше двох місяців жив у лікарні.
Але централізоване харчування збереглося, хоча, бувало, і готували самі, і отримували допомогу від волонтерів. Керівництво налагодило всі процеси, облаштувало побут для медичних працівників та їхніх родичів. Траплялося, що зникало світло серед операції, але лікарі продовжували оперувати. Дефіциту рук у нас не було, навіть коли до приймального відділення зверталися десятеро пацієнтів. Ми працювали одночасно і у трьох, і в чотирьох операційних.
Я в житті з таким пошкодженням не зустрічався. Лише вивчав в університеті. Осколок потрапив у зону, де проходила сіднична артерія. Місце дуже тяжкодоступне, і якщо осколок витягати, можна ще більше біди накоїти, бо при його пошуках була висока вірогідність пошкодження сідничної артерії. Від цього рішення залежало майбутнє рідного племінника.
Вирішив його не чіпати, сказав брату, що його син так і житиме з тим осколком. А він відповів: «Артеме, ти спеціаліст, тільки ти можеш таке вирішувати». Вони повністю довірилися мені. Знаєте, ухвалити таке рішення за батьків, та ще й стосовно рідної людини – це доволі важко. Перші два тижні на перев’язках я дуже хвилювався. Бо якщо щось піде не так, я не знав, як потім дивитися їм в очі. Та все закінчилось добре.
Помножена на обставини війни, неймовірну втому та поранення, з якими ти ніколи не зустрічався. Та з-поміж наших лікарів, медсестер і санітарок місто покинули лише одиниці. Навіть інтерни залишились, хоча вони могли розвернутись і поїхати. Бо всі розуміють, що ми маємо виконувати свою роботу. Робили її, робимо і будемо робити.
