Коли почалася війна, в мене не було жодної думки, щоб покинути Харків

бо розуміла: якщо вже пішла в медицину, в мене є знання, дві руки, я можу допомогти щонайменше двом людям, то повинна це робити, тікати немає куди. Проте було складно пояснити батькам у Кропивницькому, чому я лишаюся тут, а не їду в більш безпечне місце.

З такими складними мінно-вибуховими травмами та осколковими пораненнями ми ніколи не стикалися в мирному житті. Проводили на підстанції заняття із зупинки кровотечі, розбиралися, як працювати з тим чи іншим турнікетом. Було багато гуманітарної допомоги в плані оснащення: бронежилети, турнікети, кровоспинні засоби. Навчилися з цим працювати, бо хотілося максимально допомогти і врятувати кожного.

Це були не лише травми від вибухів, наша швидка їздила до людей із високим тиском, температурою, проблемами з серцем, інфарктами, інсультами. Люди дивувались, що працює екстрена допомога. Питали: «Ого, швидка працює навіть у таких умовах?» А як інакше? Якщо ви потребуєте нашої допомоги.

Пам’ятаю випадок. Снаряд прилетів у двір чоловіка. Його порізало друзками скла. Коли це вперше, ти начебто розгублена, але робиш все автоматично: рукавички надягнула, тугі пов’язки, ноші, лікарня. Або коли від прильотів страждають діти. Це — найстрашніше. Вони розгублені, не розуміють, що відбувається.

Дівчинку в тяжкому стані доправили до обласної лікарні, а згодом евакуаційними потягами вона потрапила в Німеччину. Пізніше дізналася, що вона вийшла з коми, її стан покращився. У хлопчика була контузія головного мозку, а потім він почав заїкатися від переляку. Розповідаю це, але досі не можу усвідомити. Так не має бути. До дітей важко їхати і у мирні часи, навіть коли вони хворіють на застуду, чи просто — з побутовою травмою. А тут – війна. Такого досвіду не було і не має бути ніколи.

Зараз робота – це моє життя, як і життя всіх медиків, хто залишився у Харкові. Ми згуртувалися, стали однією сім’єю. Бо разом допомагати легше і простіше пережити весь цей жах.